Чому Ти плачеш, Бог?

- Can you ride a bike?

- Can you play guitar?

- Can you... fly?

- Can you eat a frog???

На уроці англійської ми граємо в гру, щоб повторити різні дієслова... 

- Can you cry?

- Yeees, I can! - маше рукою один з моїх десятирічних учнів - Це всі можуть!

- А от і ні - каже інший - Не всі. (якби раптом ми вже вчили conditionals, він з тих, хто завжди готовий знайти якесь суперечливе "what if?") - БОГ не вміє плакати!

- Але Бог вміє плакати... - не те щоб я збиралася вступати в теологічні дискусії, але ж...

- Вміє, вміє – підтверджує інший хлопчик, киваючи головою з таким впевненим я-знаю-про-що-кажу виглядом, можна запросто повірити, що він це бачив на власні очі.

Ісус плакав, коли його друг помер, коли сумував за тим що буде з людьми, які не впізнали і не прийняли Його, коли… може коли Ісус теж був маленьким хлопчиком? А може тому Бог вміє плакати, що Йому, навідміну від десятирічних хлопчиків і двадцяти-з-чимось-річних дівчат, непотрібно нікому доводити, що Він - не слабак?

- Подумайте, а що відчуває Бог, дивлячись на ваше життя! - віщає в церкві проповідник перед Пасхою.

Звідки ж мені знати?

Рано вранці, діти прийшли і відкопали в телефоні відео з біблійною історією з поїздки в інтернат.

- Одного разу Ісусу було дуже страшно і Він плакав… – розказує невідома їм дівчинка, пересуваючи якісь фігурки, які годі гозгледіти на тому телефоні, можна лише прислухатися до історії, чому ж Ісусу було страшно, чому Він плакав. І вони прислухаються, бо що ще робити рано вранці, коли всі інші діти сплять, тільки одна бродяга-вихователька на автопілоті робить каву і дозволила взяти телефон.

Друзі, морозиво, довга чудова прогулянка пішки, тепло, вечірнє сонце трохи виглядає з-за синьої хмари. 

- Дивись, як гарно! - показує Іванка - Десь там Бог на хмарці сидить і дивиться на нас!

- Мабуть весело Йому на нас дивитися…

- Ага. До сліз. Але Він і плаче за грішниками, які Його не знають. 

- Водночас.

- Тому у Нього з обох очей сльози - від сміху і від суму.

У Бога так багато причин плакати.

снігу два метри

Хлопчик років восьми йде за мамою, зосереджено загрібаючи ногами сніг. Його мама йде трохи лівіше, по розчищеній доріжці. Малий дивиться під ноги, де снігу намело може трохи вище за його черевики, ступає великими кроками і кричить:

- Мамо! Дивись! Тут снігу ДВА МЕТРИ!!! І я по ньому йду-у-у!

Озирається і здивовано дивиться на свої сліди.

Він мені когось нагадує.

Хто так схоже зосереджено гребе, дивлячись собі під ноги, час від часу втрачаючи напрямок і сенс, і забуваючи про пункт призначення…

- Дивись, Боже, я стараюся! Борюся! Мені важко!

- Все гаразд. Я тебе чую. Іди за Мною. 

- Ти що не бачиш? Де гаразд? Снігу два метри-и-и-и!!!!

Це Ти навалив стільки снігу?

Вони казали, що це Ти, бо Ти все контролюєш і дозволяєш. 

А он там, он там Ти бачив скільки снігу! За що?

Ну ладно я, а малі малесенькі діти, як вони мають іти через весь цей сніг?

Ну як так можна?

Дивно, але здається, я намагаюся розказувати Всемогутньому Богу, де Він не прав, що дозволив падати снігу... А коли озираюся в темряву, глянути на сліди, я перестаю бути схожою на того хлопчика, що зосереджено йде великими кроками, а стаю схожа на дівчинку, що безсило завалюється в перший ближчий сугроб злитися і страждати. 

- Навіщо було взагалі придумувати сніг?

Бог піднімає, обнімає, обтрушує, ставить на дорогу, бере за руку.

- Ходімо.

І я йду. 

Озираюся глянути, вже не на свої сліди, а на Його – бо вони є повсюду, скрізь. Навіть там, де мені було насправді снігу два метри... Боже, а що Ти там робив? 

Так-так, я йду вже, йду!

Про Клубок, крісломішки і горіхову філософію

Якщо так станеться, що ви прийдете на Клубок... прийдете як волонтер допомагати, або як крутецький спеціаліст, або як батьки, або як діти (і я) погратися, поїсти і пообніматися... яка б не була причина вашого приходу, пам’ятайте – ніколи не довіряйте крісломішкам. Навіть якщо в кімнаті нікого немає, навіть якщо крісломішок не рухається, не дихає, з-під нього не виглядають нічиї кінцівки, є велика ймовірність того, що під ним заховалася жива істота.

Просто знайте, про всяк випадок. А я розкажу трохи стопкадрів з минулої суботи.

Граємо в гру. 

Оля питає, що ми візьмемо з собою на річку – кожен має назвати один предмет. Але Вітя не може один, з виразу його обличчя видно, що до походу на річку він відноситься дуже серйозно:

-  Банки консервные! Стойте! Термос! Чай! Стойте, подождите! Фонарик! Стойте! Стойте, подождите! Лодку еще! Лодку! 

-  Славчик, а що ти візьмеш з собою на річку? 

-  Бабушку.

Віка поклала подушки на дерев'яний поддон на колесах і їде на ньому геть з кімнати.

-   Куди ти їдеш?

-   Я королева мать. – Пояснює Віка – Королеви не ходять...

Гурток малювання.

-    Каша малаша – коментує хтось, із задоволеним виглядом розмішуючи жовту і червону гуашеву фарбу.

-    Это называется живопись, а не каша-малаша!

Хтось швидко домальовує мексиканські кактуси, щоб взяти ще один листочок і намалювати щось своє – велике і заплутане. Мені хочеться розпитати що, але я не встигаю, бо автор забирає свої малюнки і втікає сховати їх кудись подалі.

-    Не мучай королеву –  каже голос з-під крісломішка.

На кухні смачненько пахне – молодша група робила печиво, а старша – піцу.

-    Хто хоче помолитися – питає Оля

-    Я!

-    Добре, молись

Віка закриває очі і спокійним умиротвореним голосом промовляє:

-    Я – королева мать...

-    Віка, коли ти молишся, це значить, що ти до Бога говориш.

-    Да? А, хорошо... Я говорю до Бога, а не небі Божа Матір, дякую за святковий день...

Тим часом на першому поверсі робиться "Випічка для добра". Печивка-горішки. Багато горішків. Час від часу хтось проходить і питає:

-    А є зіпсований горішок?

Заглядає пастор:

-    Ого! А що це ви тут робите? Весілля в когось буде?

І навіть не підозрює, що цим надихає нас на філософські роздуми...

-    Оце бувають такі половинки горіхів, що не підходять, хоча вони рівні і хороші.

-    Отак і люди бувають. Ніби окремо обидва хороші, але разом ну ніяк.

-    А ці що, вони вже геть погані?

-    Ну можеш їх намастити і з’їсти – дай їм другий шанс

-    А людям?

-    Ти диви, шо вона робить! Стирає горіх. Він же рівнесенький!

-    Але він не підходить, бачиш?

-    Він не підходить, бо той кривий!

-    Це в тебе тут мало сгущонки. Коли вони наповнені, то добре тримаються разом. 

-    О-о-о, це теж як з людьми...

Раптом хтось кричить з коридору:

-    Шось горить!!! Горілим пахне!

-    Це ви-па-лю-вач – спокійно муркоче Оленка – гурток у дітей був.

Look at Me

- Зверніть увагу, яке красиве небо!
- Я звернула плече, а не увагу.

Хтось хороший додав до інстаграмки “доллє ще благодаті” в моїй голові ще одну – “Подивись на Мене”. Коли Бог намагається зловити нашу увагу, як у дітей з аутизмом, хоч на мить, зловити погляд в очі... Та й взагалі, щось через дітей (і собак) мені останнім часом все краще доходить. А серйозне, виважене і занудне розумне – мимо каси.

Десь в другій половині грудня кожен раз починаю думати, що наступного року обов’язково все зроблю інакше. Подарунки придумаю не в останній момент, напечу купу крутого печива, всіх встигну привітати, приволокти сходити з ким треба на Різдво в костел, з ким треба на мюзикл в Хіллсонг, до кого в гості, долучитися до всяких чудових справ, які навколо робляться, доробити усі свої недовиконані обіцянки, багато натхненно малюватиму, більше спілкуватимусь, ну і звісно, зупинюся для споглядання минулого року і напишу якийсь затишно-вдячний пост, як Надійка Гербіш…  А ще You Version кожного ранку терпляче пропонує вибрати один з нових, чудових, дивовижних, amazingly awesome адвент планів читання. Хоча я вже наче якийсь вибрала і читаю. Тільки не пам’ятаю що.

І ще, до наступного Різдва я обов’язково навчу собаку бути чемною.

Отож цього року ніби все, як завжди, з одним вийнятком – я не працюю, і не вчуся, отож по-ідеї не маю права чогось не встигати. Навпаки, в мене має були купа часу і сил. Куди вони зникають? Де ця чорна діра? Теж в моїй голові?

“Подивись на Мене” – це те, що вихоплює з чорних дір.

Невтомно ловить, кожен раз, як той хлопчина над прірвою, той що “ловець у житі”.

“Подивись на Мене” - і з цілого вечора і ранку Його турботи і благодаті, що пройшли геть мимо каси, я по-справжньому чую одне речення:

- Розумієш, Бог дає нам іноді мрії, для того, щоб за них триматися... коли потім буває важко і легше здатися, щоб було за що вчепитися...

Собака-вовча-морда гризе диван, виє, кусається, краде зі столу кекси, жере їх разом з формами. Я кличу її, щоб вона подивилася в мою сторону - і втікаю, щоб вона бігла за мною, бо якщо я побіжу до неї назустріч, вона тікатиме геть. Ми гуляємо на вулиці ввечері, я чую звук поводка-рулетки і починаю з надією виглядати у темряві дівчинку з сусіднього під’їзду. Вона водить на рулетці величезного пса – теж вовчу морду, але доросого, лагідного і слухняного, нам дуже добре гуляти разом – і я вже йду і радію, що вони живуть поруч, хоча насправді просто почула звук поводка-рулетки.

“Подивись на Мене” - це не обов’язково черево кита, зламані кістки, чи ще якась неприємність. Це може бути щось геть просте і ледве-помітне, як звук поводка-рулетки. Скільки треба, щоб звернути увагу. Нагадати про Бога, який близько.

“Подивись на Мене” - це не обов’язково заклик спасати світ. Це може бути лише, щоб зловити погляд, або почути по-справжньому хоч одну фразу.

Напевне, Бог тішиться, коли Йому вдається. Тобто, коли нам вдається. Подивитись на Нього. От я тішуся, коли діти з аутизмом пам’ятають, як мене звати, коли дивляться в очі. І коли собака реагує на своє ім’я, а не втікає.

Тішуся, що Він вміє і не втомлюється казати "Подивись на Мене". 

Пити каву і нікому не робити боляче

Поки дехто ламав голову над тим, як мотивувати підлітків, і молиться, щоб в Станичку приїхав хтось молодий-адекватний-харизматичний і бажано чоловічого роду, щоб бути їм наставником і прикладом... вони прийшли, ще й на півгодини раніше, бо інші діти сказали, що тут дають цукерки.

- Холодно?

- Дааа!!! Давайте пити чай!!!

- Хто буде чай?

- Всі!

- А каву?

- Є КАВА???

Вони достатньо дорослі для кави. Вони тут достатньо дорослі, щоб працювати як дорослі, все літо, і не могти поїхати в жоден табір. А от взимку зайнятися немає чим, зате у волонтерському центрі виявляється ще й кава є...

Разом з кавою, цукерками та іншими веселощами, ми піднімаємо різні, складні навіть питання. На цей раз, наприклад, зависаємо над списком різних цінностей. “Ніколи не почуватися одиноким”, “Бути найрозумнішим”, “Бути президетном країни”... варіантів багато, треба вибрати щось одне. Останній пункт – “Припинити усі війни на землі”. Дуже доречно, хоча програму до цього заняття писали досить давно і не в Україні. Ми з Ірою усвідомлюємо і дивуємося з того, скільки трапляється в “повсякденних” ресурсах до дитячого і молодіжного служіння нагадувань (чи не занадто актуальних тут і зараз?) про війну, військових, політиків, ворогів, полонених... і просимо у Бога мудрості, щоб це було інструментом до спасіння і зцілення, а не перешкодою.

То якби ви могли вибрати щось одне, за що ви готові були б віддати усе? 

- Мені треба подумати – каже один хлопчина. – А треба тільки обов’язково з цього списку, чи можна щось своє? Можна? Тоді треба подумати...

Це дійсно важко. Всі вибирають різне. Хтось вибирає те, що має зараз – сім’ю, здоров’я, друзів. Цінують. “Жити вічно” ніхто не хоче.

- Придумав! Щоб нікому ніколи не робити боляче!

Допивають каву. Здається якби я заварила кави в десятилітровий термос, вони би і його випили весь. Це так по-дорослому, пити каву. Чи може по-станичному. Бо я теж починаю її тут пити літрами. Цукор несподівано закінчився, дістаю жменю пакетиків “укрзалізничного” цукру з наших нескінченних поїздів. Хтось дивиться розгублено на цей незрозумілий цукор – як його відкривати?

Мені цікаво, хто з них їздив на нічних поїздах, цікаво, хто наступного літа зможе хоча б на тиждень поїхати в табір... тим часом мене питають, коли наступна зустріч підліткового клубу і невдоволено перепитують, чому аж через тиждень.

Аба

"Hi, Jesus! 
Are You still on the cross, or are You feeling better? 
If You're feeling better, would You come play with me?" 
(Jason Upton - Into the Sky)

… В горах, там було багато дуже різних людей, здається я чула польську і французьку, ну і купу німецької, звісно. Люблю прислухатися до них, а тоді ловити погляд і посміхатися. Бо коли ці люди, хтозна звідки, посміхаються у відповідь, і не відводять очей, мені хочеться дружити, вчити мови, бавитися, і не ховатися. І ще мені завжди хотілося сказати "aciu" замість "danke". Коли ми йшли на гору, я почула, як якийсь маленький хлопчик кричав “Аба!”. Він кликав свого тата, кожен раз, як йому було щось цікаво і не переставав кричати “Ааабааа!” доки тато підходив і дивився. Щось у цьому видалося мені таким лагідно-дитячим і тяжко-святим одночасно, не знаю такого слова, щоб це пояснити. Може тому що Ісус теж казав на свого Тата “Аба”? Я спробувала пояснити це брату і він теж звернув увагу на того хлопчика, спостерігав за ним, а тоді побіг вгору, на пагорб, доганяючи батька, і теж прокричав “Аба!” Тато спитав “Що?” Брат засміявся “Звідки ти знаєш, що я сказав?” обняв тата, і пішов поруч з ним, повторюючи “АБА” знову і знову, як маленька дитина, смакуючи як воно звучить. “Буду називати тебе АБА, добре?” “Добре”. І це мені теж здалося лагідно-дитячим і тяжко-святим одночасно. Тато зазвичай не любить, коли він поводиться як маленький, але цього разу нічого не сказав. Мені теж захотілося бігти на пагорб і кричати “Аба” на всі гори, правда чомусь було незручно так зробити.

Не знаю, для чого я тобі пишу про Австрію саме це.

Ти часом не знаєш слова, яке б означало одночасно лагідно-дитяче і тяжко-святе?

Знаю, ти не любиш усякі “няшні” картинки з Ісусом, але побачила цю і дуже хотілося тобі відправити

Здається, я знаю слово, яке означало б оте святе і лагідне. Це Ісус.

(Літо 2011)

just as you are

Минулої неділі в церкві під час служіння на моєму рюкзаку, зручненько вмостившись, спав кіт.

В цьому нічого дивного немає, бо церква-палатка на автостанції в Станиці Луганській завжди відкрита для всіх - хто приходить молитися, просто посидіти, почекати автобуса, втомився стояти в черзі на КПВВ, чи просто так зайшов погрітися. От і заходять часом ще й коти і собаки. А якось заповзла величезна гусінь, привернувши увагу побожних бабусь, що сиділи на першій лавочці в очікуванні проповідника.
- Смотри какая! А ну, раздави ее!
- Нельзя давить! Сегодня праздник большой!
- А, ну тогда пусть ползет. Ползи сюда, моя хорошая!

Зазвичай по церкві не ходять тварини і не повзають гусені, але ж насправді, церква може бути різною. Може бути велика гарна будівля з міцними вікнами і кольоровим склом, а може бути пошрапана палатка на лінії фронту.

І хоча ця палатка тимчасова, (хоча взагалі то будівлі тимчасові теж) вона нагадує мені про те, що церква має бути таким місцем, куди можна прийти таким як є. Коли ти змерз як котик, коли втомлений і ледве повзеш, як гусінь. Коли чуєшся брудним і нікому не потрібним, як бездомний пес.

Коли ти хочеш молитися і співати, і коли не хочеш.
Коли тобі добре, і коли болить.
Коли ти біжиш і нікуди не встигаєш, і коли взагалі не знаєш, хто ти і куди тобі далі йти.

Чому так? Тому що до Бога можна прийти таким який ти є. Тільки так насправді й можна.