Хлопчик років восьми йде за мамою, зосереджено
загрібаючи ногами сніг. Його мама йде трохи лівіше, по розчищеній доріжці. Малий
дивиться під ноги, де снігу намело може трохи вище за його черевики, ступає
великими кроками і кричить:
- Мамо! Дивись! Тут снігу ДВА МЕТРИ!!! І
я по ньому йду-у-у!
Озирається і здивовано дивиться на свої
сліди.
Він мені когось нагадує.
Хто так схоже зосереджено гребе,
дивлячись собі під ноги, час від часу втрачаючи напрямок і сенс, і забуваючи про
пункт призначення…
- Дивись, Боже, я стараюся! Борюся! Мені
важко!
- Все гаразд. Я тебе чую. Іди за
Мною.
- Ти що не бачиш? Де гаразд? Снігу два
метри-и-и-и!!!!
Це Ти навалив стільки снігу?
Вони казали, що це Ти, бо Ти все
контролюєш і дозволяєш.
А он там, он там Ти бачив скільки снігу!
За що?
Ну ладно я, а малі малесенькі діти, як
вони мають іти через весь цей сніг?
Ну як так можна?
Дивно, але здається, я намагаюся розказувати Всемогутньому Богу, де Він не прав, що дозволив падати снігу... А коли озираюся в темряву, глянути на сліди, я
перестаю бути схожою на того хлопчика, що зосереджено йде великими кроками, а стаю
схожа на дівчинку, що безсило завалюється в перший ближчий сугроб злитися і
страждати.
- Навіщо було взагалі придумувати сніг?
Бог піднімає, обнімає, обтрушує,
ставить на дорогу, бере за руку.
- Ходімо.
І я йду.
Озираюся глянути, вже не на
свої сліди, а на Його – бо вони є повсюду, скрізь. Навіть там, де мені було
насправді снігу два метри... Боже, а що Ти там робив?
Так-так, я йду вже, йду!
