Вовчик

Дитина, яка начастіше приносила “приступи щастя” – нелогічну, неочікувану, нерозбавлену, чисту як свіже повітря радість. Минулого літа від нього можна було за весь день почути одне слово. Якщо пощастить. Цього літа йому обов’язково треба було щось сказати, щойно мене бачив.

- Куда идешь? Где ты сидишь? Что ты кушала? Тебе холодно? Виноград. Садись, Даша. Пойдем, Даша. Что на снек? Где Диана?

Якщо я діставала з кишені телефон:

- Что ты пишешь? Покажи что ты сфоткала! Некрасиво! (все це з безтурботно-замріяною посмішкою)

- Что тут некрасиво?

- Некрасиво.

- Это почему?

- Некрасиво! - веселиться Вовчик 

- Красиво!

- Красиво?

- Ага.

- Некрасиво.

- Тут рисовать?

- Да, Вовчик

- А что рисовать?

- Арбуз. какого цвета арбуз?

- Зеленый. Некрасиво.

- Красиво. Ты молодец.

- Молодец? Некрасиво!

По черзі загинає усі мої пальці на двох руках і намагається втримати. Тримає легенько. Розгинаю кілька пальців. Сміється хапає їх обома руками і загинає сильніше. Розгинаю на іншій руці. Вовчику весело. Мені теж – згадала, як в дитинстві я так гралася з татом. Але Вовчик почав цю гру сам. Чесно кажучи, я не знаю, кого з нас двох вона більше тішить – хлопчика з аутизмом, чи дорослу тьотю…

І - моє улюблене:

Вовчик: Диана! Диана!

Діана: Шо?

Вовчик: А шо такое шо?