Look at Me

- Зверніть увагу, яке красиве небо!
- Я звернула плече, а не увагу.

Хтось хороший додав до інстаграмки “доллє ще благодаті” в моїй голові ще одну – “Подивись на Мене”. Коли Бог намагається зловити нашу увагу, як у дітей з аутизмом, хоч на мить, зловити погляд в очі... Та й взагалі, щось через дітей (і собак) мені останнім часом все краще доходить. А серйозне, виважене і занудне розумне – мимо каси.

Десь в другій половині грудня кожен раз починаю думати, що наступного року обов’язково все зроблю інакше. Подарунки придумаю не в останній момент, напечу купу крутого печива, всіх встигну привітати, приволокти сходити з ким треба на Різдво в костел, з ким треба на мюзикл в Хіллсонг, до кого в гості, долучитися до всяких чудових справ, які навколо робляться, доробити усі свої недовиконані обіцянки, багато натхненно малюватиму, більше спілкуватимусь, ну і звісно, зупинюся для споглядання минулого року і напишу якийсь затишно-вдячний пост, як Надійка Гербіш…  А ще You Version кожного ранку терпляче пропонує вибрати один з нових, чудових, дивовижних, amazingly awesome адвент планів читання. Хоча я вже наче якийсь вибрала і читаю. Тільки не пам’ятаю що.

І ще, до наступного Різдва я обов’язково навчу собаку бути чемною.

Отож цього року ніби все, як завжди, з одним вийнятком – я не працюю, і не вчуся, отож по-ідеї не маю права чогось не встигати. Навпаки, в мене має були купа часу і сил. Куди вони зникають? Де ця чорна діра? Теж в моїй голові?

“Подивись на Мене” – це те, що вихоплює з чорних дір.

Невтомно ловить, кожен раз, як той хлопчина над прірвою, той що “ловець у житі”.

“Подивись на Мене” - і з цілого вечора і ранку Його турботи і благодаті, що пройшли геть мимо каси, я по-справжньому чую одне речення:

- Розумієш, Бог дає нам іноді мрії, для того, щоб за них триматися... коли потім буває важко і легше здатися, щоб було за що вчепитися...

Собака-вовча-морда гризе диван, виє, кусається, краде зі столу кекси, жере їх разом з формами. Я кличу її, щоб вона подивилася в мою сторону - і втікаю, щоб вона бігла за мною, бо якщо я побіжу до неї назустріч, вона тікатиме геть. Ми гуляємо на вулиці ввечері, я чую звук поводка-рулетки і починаю з надією виглядати у темряві дівчинку з сусіднього під’їзду. Вона водить на рулетці величезного пса – теж вовчу морду, але доросого, лагідного і слухняного, нам дуже добре гуляти разом – і я вже йду і радію, що вони живуть поруч, хоча насправді просто почула звук поводка-рулетки.

“Подивись на Мене” - це не обов’язково черево кита, зламані кістки, чи ще якась неприємність. Це може бути щось геть просте і ледве-помітне, як звук поводка-рулетки. Скільки треба, щоб звернути увагу. Нагадати про Бога, який близько.

“Подивись на Мене” - це не обов’язково заклик спасати світ. Це може бути лише, щоб зловити погляд, або почути по-справжньому хоч одну фразу.

Напевне, Бог тішиться, коли Йому вдається. Тобто, коли нам вдається. Подивитись на Нього. От я тішуся, коли діти з аутизмом пам’ятають, як мене звати, коли дивляться в очі. І коли собака реагує на своє ім’я, а не втікає.

Тішуся, що Він вміє і не втомлюється казати "Подивись на Мене". 

Пити каву і нікому не робити боляче

Поки дехто ламав голову над тим, як мотивувати підлітків, і молиться, щоб в Станичку приїхав хтось молодий-адекватний-харизматичний і бажано чоловічого роду, щоб бути їм наставником і прикладом... вони прийшли, ще й на півгодини раніше, бо інші діти сказали, що тут дають цукерки.

- Холодно?

- Дааа!!! Давайте пити чай!!!

- Хто буде чай?

- Всі!

- А каву?

- Є КАВА???

Вони достатньо дорослі для кави. Вони тут достатньо дорослі, щоб працювати як дорослі, все літо, і не могти поїхати в жоден табір. А от взимку зайнятися немає чим, зате у волонтерському центрі виявляється ще й кава є...

Разом з кавою, цукерками та іншими веселощами, ми піднімаємо різні, складні навіть питання. На цей раз, наприклад, зависаємо над списком різних цінностей. “Ніколи не почуватися одиноким”, “Бути найрозумнішим”, “Бути президетном країни”... варіантів багато, треба вибрати щось одне. Останній пункт – “Припинити усі війни на землі”. Дуже доречно, хоча програму до цього заняття писали досить давно і не в Україні. Ми з Ірою усвідомлюємо і дивуємося з того, скільки трапляється в “повсякденних” ресурсах до дитячого і молодіжного служіння нагадувань (чи не занадто актуальних тут і зараз?) про війну, військових, політиків, ворогів, полонених... і просимо у Бога мудрості, щоб це було інструментом до спасіння і зцілення, а не перешкодою.

То якби ви могли вибрати щось одне, за що ви готові були б віддати усе? 

- Мені треба подумати – каже один хлопчина. – А треба тільки обов’язково з цього списку, чи можна щось своє? Можна? Тоді треба подумати...

Це дійсно важко. Всі вибирають різне. Хтось вибирає те, що має зараз – сім’ю, здоров’я, друзів. Цінують. “Жити вічно” ніхто не хоче.

- Придумав! Щоб нікому ніколи не робити боляче!

Допивають каву. Здається якби я заварила кави в десятилітровий термос, вони би і його випили весь. Це так по-дорослому, пити каву. Чи може по-станичному. Бо я теж починаю її тут пити літрами. Цукор несподівано закінчився, дістаю жменю пакетиків “укрзалізничного” цукру з наших нескінченних поїздів. Хтось дивиться розгублено на цей незрозумілий цукор – як його відкривати?

Мені цікаво, хто з них їздив на нічних поїздах, цікаво, хто наступного літа зможе хоча б на тиждень поїхати в табір... тим часом мене питають, коли наступна зустріч підліткового клубу і невдоволено перепитують, чому аж через тиждень.

Аба

"Hi, Jesus! 
Are You still on the cross, or are You feeling better? 
If You're feeling better, would You come play with me?" 
(Jason Upton - Into the Sky)

… В горах, там було багато дуже різних людей, здається я чула польську і французьку, ну і купу німецької, звісно. Люблю прислухатися до них, а тоді ловити погляд і посміхатися. Бо коли ці люди, хтозна звідки, посміхаються у відповідь, і не відводять очей, мені хочеться дружити, вчити мови, бавитися, і не ховатися. І ще мені завжди хотілося сказати "aciu" замість "danke". Коли ми йшли на гору, я почула, як якийсь маленький хлопчик кричав “Аба!”. Він кликав свого тата, кожен раз, як йому було щось цікаво і не переставав кричати “Ааабааа!” доки тато підходив і дивився. Щось у цьому видалося мені таким лагідно-дитячим і тяжко-святим одночасно, не знаю такого слова, щоб це пояснити. Може тому що Ісус теж казав на свого Тата “Аба”? Я спробувала пояснити це брату і він теж звернув увагу на того хлопчика, спостерігав за ним, а тоді побіг вгору, на пагорб, доганяючи батька, і теж прокричав “Аба!” Тато спитав “Що?” Брат засміявся “Звідки ти знаєш, що я сказав?” обняв тата, і пішов поруч з ним, повторюючи “АБА” знову і знову, як маленька дитина, смакуючи як воно звучить. “Буду називати тебе АБА, добре?” “Добре”. І це мені теж здалося лагідно-дитячим і тяжко-святим одночасно. Тато зазвичай не любить, коли він поводиться як маленький, але цього разу нічого не сказав. Мені теж захотілося бігти на пагорб і кричати “Аба” на всі гори, правда чомусь було незручно так зробити.

Не знаю, для чого я тобі пишу про Австрію саме це.

Ти часом не знаєш слова, яке б означало одночасно лагідно-дитяче і тяжко-святе?

Знаю, ти не любиш усякі “няшні” картинки з Ісусом, але побачила цю і дуже хотілося тобі відправити

Здається, я знаю слово, яке означало б оте святе і лагідне. Це Ісус.

(Літо 2011)

just as you are

Минулої неділі в церкві під час служіння на моєму рюкзаку, зручненько вмостившись, спав кіт.

В цьому нічого дивного немає, бо церква-палатка на автостанції в Станиці Луганській завжди відкрита для всіх - хто приходить молитися, просто посидіти, почекати автобуса, втомився стояти в черзі на КПВВ, чи просто так зайшов погрітися. От і заходять часом ще й коти і собаки. А якось заповзла величезна гусінь, привернувши увагу побожних бабусь, що сиділи на першій лавочці в очікуванні проповідника.
- Смотри какая! А ну, раздави ее!
- Нельзя давить! Сегодня праздник большой!
- А, ну тогда пусть ползет. Ползи сюда, моя хорошая!

Зазвичай по церкві не ходять тварини і не повзають гусені, але ж насправді, церква може бути різною. Може бути велика гарна будівля з міцними вікнами і кольоровим склом, а може бути пошрапана палатка на лінії фронту.

І хоча ця палатка тимчасова, (хоча взагалі то будівлі тимчасові теж) вона нагадує мені про те, що церква має бути таким місцем, куди можна прийти таким як є. Коли ти змерз як котик, коли втомлений і ледве повзеш, як гусінь. Коли чуєшся брудним і нікому не потрібним, як бездомний пес.

Коли ти хочеш молитися і співати, і коли не хочеш.
Коли тобі добре, і коли болить.
Коли ти біжиш і нікуди не встигаєш, і коли взагалі не знаєш, хто ти і куди тобі далі йти.

Чому так? Тому що до Бога можна прийти таким який ти є. Тільки так насправді й можна.

все, що світиться

Є такі люди - фейєрверки. Вони привертають увагу, запалюють інших, надихають, мотивують і запам'ятовуються.

Ще бувають, наприклад, люди - прожектори, які викривають неправду по всіх кутках і здатні засліпити того, кого треба зупинити.

Є люди, схожі на кольорові різдвяні гірлянди, які приносять радість і затишок. Вони вміють своїм світлом обнімати і нагадують про дім. 

Цього літа я кілька разів переповідала приклад др Робі про ліхтарик. Люблю цей приклад, бо він дещо виправдовує, але не про це зараз... Уявімо, що у тебе є ліхтарик, ти йдеш у темряві та світиш ним на самого себе. В такому випадку, хоча тебе буде видно, тобі заважатиме світло в очі, не зможеш побачити дороги, ні взагалі нічого навколо. Але якщо розвернеш ліхтарика і світитимеш попереду і по сторонам, побачиш, куди йти, хоча б наступний крок. Це схоже на те, як буває важко кудись рухатися, коли ти постійно зосереджений лиш на тому, що відбувається з тобою і у твоїй голові. Та коли відволіктися від своєї проблеми, подивитись на світ навколо, звернути увагу на інших людей, побачити, що тут ще окрім твоєї боротьби відбувається, стає легше зрозуміти, що ти можеш зробити далі.

А часом буває так, що ти не фейєрверк і не прожектор, і навіть не ліхтарик доктора Робі на батарейках, а такий собі жук світляк. І світиться в тебе світляка одна лиш непосидюча дупа.

Тому ти знову залишаєш улюблені теплі безпечні гірлянди в зірочки і летиш, шукаєш собі якусь темряву.

Кудись де є люди, яким дуже бракує світла і які готові вхопитися навіть за малий промінчик, що натякне на дорогу.

Ти знаєш, які довгі бувають дороги, які різні повороти, ситуації, потреби. Думаєш, що комусь не вистачить світляка, бо комусь треба точно запустити цілий феєрверк. Але однаково кожному треба світла, яке вказувало би шлях до Того, хто є насправді Світлом. 

Коли знаєш Його, можеш світитися, скільки є в тебе часу, і ким би ти не був, бо 

Його 

Світла 

буде 

достатньо.

 

що таке літо в таборах

1.    Це навмисне забувати що ти вже дорослий

2.    Навчитися цінувати погляд в очі

3.    Нові жителі в голові, які прикольно тріскають

4.    У нас немає часу їх виховувати, але Бог, з яким ми маємо їх познайомити, встигає робити в них Свої “ремонтні роботи”.

5.    Гратися всім, що світиться у темряві

6.    Контролювати себе і не контролювати більш нічого

7.    Пір'я, пісок, нитки і бусінки. В волоссі.

8.    Нічого не обіцяти і бути готовим до чого завгодно

9.    “Подивіться, як Бог розмалював небо! Як у Нього так виходить?”

10. Коли ти не можеш зупинити час, щоб доносити, докачати, дообнімати і долюбити... але якимось дивним чином він зупиняється

11. Солодкий чай з присмаком хлорки.

12. Шукати з зав'язаними очима різні предмети: ключі від сердець, здоровий глузд, вимикач від емпатії

13. “Я не буду вмиватися, я просто хочу жити!”

14. Не мати жодного уявлення, як і навіщо ти тут опинився, але не бажати бути ні в якому іншому місці.

15. Коли аутисти вміють втішати найкраще

16. Одночасно вимагати зайти в воду і вийти з води

17. Равлики в сопливому соусі

18. Моменти, коли ти думаєш що ніколи нізащо не всиновиш ніяку дитину, бо не зможеш з нею впоратися

19. Нескінченні пісні, які не хочеться переставати співати

20. Бог робить ремонтні роботи в тобі теж

21. Це так просто, як втримати на березі зграю молодих лабрадорів

22. Це НЕ жертва.

23. Це життя у концентрованій благодаті.

24. А шо я?

Вдячності 2016

…Бо це корисно для мозку.

(якщо раптом мені треба виправдання, навіщо я то все понаписувала)

Фейсбук нагадує, що 2016 починався в інтернаті, був мороз -20 так що вікна ізолятора де ми ночували замерзали з середини і були повністю вкриті ось такими візернуками

Після того інтернату я відправилася в інший, битими дорогами Одеської області, разом з Кейсі, до її маленької української сестрички. Ми обидві дуже сподівалися що вдячністю і благословенням 2016-го нарешті стане довгоочікуване всиновлення, за яке її батьки борються вже більше трьох років. Але цього не сталося, і вони продовжують боротися, тому вдячністю лишається їх стійкість і наполегливість, і дика надія. До того ж вдячність за довгі розмови дорогами з Кейсі, за людей, які обнімають і приймають нас в Кілії та в Одесі, за серця які welcome strangers. 

Десь в дорозі на Одещщині я загубила паспорт, і поки робила новий, в чергах паспортних столів та різних подібних установ прочитала "Листи з Екватора" Анни Яременко, та "Всиновлені, щоб жити" Рассела Мора. Чудові книжки, про Африку, про пригоди, про всиновлення, про те як довіряти і дякувати, і про багато чого іншого. Цього року багато читалося обов'язкового з навчання - про війну, про травму, про психологію та соціальну роботу, але знайшлися й інші смачні книжки, які я ще дочитаю в наступному)

Весною ми з Зоряною чомусь вирішили, що морози закінчаться і загріє сонечко, лиш тоді як ми обидві не будемо прогулювати пари. Чому ми так вирішили, я вже не пам'ятаю, але нам точно треба було сонечка і мотивації. Було багато мотивації тікати собі на ничку в "сойковий" парк і молитися. Мотивації вчитися було зовсім небагато, натомість хотілося малювати листівки, але дівчата не дали мені звалити :) Вдячна Богу за них, і за куратора Наталку, за щирі розмови і чайок, за те що погоджувалися бавитися в арт-терапійку, а більше всього - за те що наважилися відправитися на нові пригоди влітку. Також вдячна за свою наукову керівничку, яка свідомо чи ні, але позичила мені добрячий шмат мотивації, показавши що вона на моєму боці. За хороших людей в УКУ, за ті пари, які були цікаві, і за ті, на яких мені намалювалося багато малюночків в конспектах. 

 

Вдячна за конфу по роботі з сиротами в травні - за крутецькі семінари, які були дуже дуже практичні, за друзів, які там були, за вечірні посиденьки, за нагадування. За поїздки в Рівне, за студентські знижки і за те що я лише раз спізнилася на електричку, хоча в 2016 точно заслуговувала спізнитися набагато більше разів :)

Вдячна за останні канікули, коли не треба думати в які дні взяти відпустку, а можна їхати в будь-які табори, які хочеш. Просто пригадаю в 100500й раз, що для мене було радістю і нагородою за навчальний рік  - бачити Іванку і Оксанку в таборі, ділитися своїм життям і натхненням і ше довгий час спостерігати наслідки у вигляді Glorious Ruins поламаних стереотипів. Це літо було як ніколи повне різних дітей. Особливих і незрівнянних. Повне пісень, брудних босих ніг, мокрих футболок, дитячих книжок, глибоких запитань і смішних паперових риб.

Вдячна за поїздку в Станичку. За Божий захист, за людську щирість, за можливість чути, дивитися в очі і долучатися до того, що робить Бог через капеланів і волонтерів у прифронтових містах. За resilience, як вона є, і за їх нерозбавлену віру і відвагу. За нагадування, про те, що насправді важливо. Пошкодувала лише про те, що по-підлітковому дуркувато намагалася приховати від рідних, куди я їду. Це похитнуло довіру, яку важко відновлювати, і позбавило можливості побачитися з людиною в Станиці, для якої могла би бути в той момнт важливою підтримкою.

Вдячна за те що завжди чекають мене в Києві. За тих, хто завжди радий мене бачити.

Вдячна бабусі за її терпіння і довіру, що відновлюється. Ще за те що вона таки полюбила котиська, якого я приперла додому з одної дуже вдалої велопрогулянки і лишила їй, поїхавши до Львова. І за те що зберігла на балконі купу купезну моїх дитячих малюнків, яким вже років 20 - ця знахідка нас з мамою дуже розвеселила :)

Вдячна за натхнення багато малювати і знову писати. І за те що принаймні один ragamuffin stuffed on grace це читатиме)

За те що Бог має до мене багато терпіння. За те що дає сил на лінії фронту в духовному світі і в голові. За постійні нагадування, яких я так потребую. За те що Він завжи поруч, і здатний зустрітися зі мною через того друга, священника, одногрупника, перехожого, малюка з аутизмом - у будь-кому, кого пошле на моєму шляху. За друзів, яких Він дає щедро і дбайливо - тримай, обнімай, пий чай.

Новий рік знову зустріли в інтернаті, з дітьми і з друзями поруч, і знову в мене є нова книжка про пригоди, довіру і вдячності - на цей раз не про Африку а Папуа Нову Гвінею. Ось така.

І вірш з Біблії, який для мене був улюблений в 2016 - це все таки Єремії 29:11 (хоча хтось і поділився ним першим в Удайцях і мені довелося швиденько шукати собі якогось іншого :)) Маю підозри, щодо того, який вірш буде цього року. Але поки що нехай лишиться між мною і Богом.