Аба

"Hi, Jesus! 
Are You still on the cross, or are You feeling better? 
If You're feeling better, would You come play with me?" 
(Jason Upton - Into the Sky)

… В горах, там було багато дуже різних людей, здається я чула польську і французьку, ну і купу німецької, звісно. Люблю прислухатися до них, а тоді ловити погляд і посміхатися. Бо коли ці люди, хтозна звідки, посміхаються у відповідь, і не відводять очей, мені хочеться дружити, вчити мови, бавитися, і не ховатися. І ще мені завжди хотілося сказати "aciu" замість "danke". Коли ми йшли на гору, я почула, як якийсь маленький хлопчик кричав “Аба!”. Він кликав свого тата, кожен раз, як йому було щось цікаво і не переставав кричати “Ааабааа!” доки тато підходив і дивився. Щось у цьому видалося мені таким лагідно-дитячим і тяжко-святим одночасно, не знаю такого слова, щоб це пояснити. Може тому що Ісус теж казав на свого Тата “Аба”? Я спробувала пояснити це брату і він теж звернув увагу на того хлопчика, спостерігав за ним, а тоді побіг вгору, на пагорб, доганяючи батька, і теж прокричав “Аба!” Тато спитав “Що?” Брат засміявся “Звідки ти знаєш, що я сказав?” обняв тата, і пішов поруч з ним, повторюючи “АБА” знову і знову, як маленька дитина, смакуючи як воно звучить. “Буду називати тебе АБА, добре?” “Добре”. І це мені теж здалося лагідно-дитячим і тяжко-святим одночасно. Тато зазвичай не любить, коли він поводиться як маленький, але цього разу нічого не сказав. Мені теж захотілося бігти на пагорб і кричати “Аба” на всі гори, правда чомусь було незручно так зробити.

Не знаю, для чого я тобі пишу про Австрію саме це.

Ти часом не знаєш слова, яке б означало одночасно лагідно-дитяче і тяжко-святе?

Знаю, ти не любиш усякі “няшні” картинки з Ісусом, але побачила цю і дуже хотілося тобі відправити

Здається, я знаю слово, яке означало б оте святе і лагідне. Це Ісус.

(Літо 2011)

just as you are

Минулої неділі в церкві під час служіння на моєму рюкзаку, зручненько вмостившись, спав кіт.

В цьому нічого дивного немає, бо церква-палатка на автостанції в Станиці Луганській завжди відкрита для всіх - хто приходить молитися, просто посидіти, почекати автобуса, втомився стояти в черзі на КПВВ, чи просто так зайшов погрітися. От і заходять часом ще й коти і собаки. А якось заповзла величезна гусінь, привернувши увагу побожних бабусь, що сиділи на першій лавочці в очікуванні проповідника.
- Смотри какая! А ну, раздави ее!
- Нельзя давить! Сегодня праздник большой!
- А, ну тогда пусть ползет. Ползи сюда, моя хорошая!

Зазвичай по церкві не ходять тварини і не повзають гусені, але ж насправді, церква може бути різною. Може бути велика гарна будівля з міцними вікнами і кольоровим склом, а може бути пошрапана палатка на лінії фронту.

І хоча ця палатка тимчасова, (хоча взагалі то будівлі тимчасові теж) вона нагадує мені про те, що церква має бути таким місцем, куди можна прийти таким як є. Коли ти змерз як котик, коли втомлений і ледве повзеш, як гусінь. Коли чуєшся брудним і нікому не потрібним, як бездомний пес.

Коли ти хочеш молитися і співати, і коли не хочеш.
Коли тобі добре, і коли болить.
Коли ти біжиш і нікуди не встигаєш, і коли взагалі не знаєш, хто ти і куди тобі далі йти.

Чому так? Тому що до Бога можна прийти таким який ти є. Тільки так насправді й можна.

Вдячності 2016

…Бо це корисно для мозку.

(якщо раптом мені треба виправдання, навіщо я то все понаписувала)

Фейсбук нагадує, що 2016 починався в інтернаті, був мороз -20 так що вікна ізолятора де ми ночували замерзали з середини і були повністю вкриті ось такими візернуками

Після того інтернату я відправилася в інший, битими дорогами Одеської області, разом з Кейсі, до її маленької української сестрички. Ми обидві дуже сподівалися що вдячністю і благословенням 2016-го нарешті стане довгоочікуване всиновлення, за яке її батьки борються вже більше трьох років. Але цього не сталося, і вони продовжують боротися, тому вдячністю лишається їх стійкість і наполегливість, і дика надія. До того ж вдячність за довгі розмови дорогами з Кейсі, за людей, які обнімають і приймають нас в Кілії та в Одесі, за серця які welcome strangers. 

Десь в дорозі на Одещщині я загубила паспорт, і поки робила новий, в чергах паспортних столів та різних подібних установ прочитала "Листи з Екватора" Анни Яременко, та "Всиновлені, щоб жити" Рассела Мора. Чудові книжки, про Африку, про пригоди, про всиновлення, про те як довіряти і дякувати, і про багато чого іншого. Цього року багато читалося обов'язкового з навчання - про війну, про травму, про психологію та соціальну роботу, але знайшлися й інші смачні книжки, які я ще дочитаю в наступному)

Весною ми з Зоряною чомусь вирішили, що морози закінчаться і загріє сонечко, лиш тоді як ми обидві не будемо прогулювати пари. Чому ми так вирішили, я вже не пам'ятаю, але нам точно треба було сонечка і мотивації. Було багато мотивації тікати собі на ничку в "сойковий" парк і молитися. Мотивації вчитися було зовсім небагато, натомість хотілося малювати листівки, але дівчата не дали мені звалити :) Вдячна Богу за них, і за куратора Наталку, за щирі розмови і чайок, за те що погоджувалися бавитися в арт-терапійку, а більше всього - за те що наважилися відправитися на нові пригоди влітку. Також вдячна за свою наукову керівничку, яка свідомо чи ні, але позичила мені добрячий шмат мотивації, показавши що вона на моєму боці. За хороших людей в УКУ, за ті пари, які були цікаві, і за ті, на яких мені намалювалося багато малюночків в конспектах. 

 

Вдячна за конфу по роботі з сиротами в травні - за крутецькі семінари, які були дуже дуже практичні, за друзів, які там були, за вечірні посиденьки, за нагадування. За поїздки в Рівне, за студентські знижки і за те що я лише раз спізнилася на електричку, хоча в 2016 точно заслуговувала спізнитися набагато більше разів :)

Вдячна за останні канікули, коли не треба думати в які дні взяти відпустку, а можна їхати в будь-які табори, які хочеш. Просто пригадаю в 100500й раз, що для мене було радістю і нагородою за навчальний рік  - бачити Іванку і Оксанку в таборі, ділитися своїм життям і натхненням і ше довгий час спостерігати наслідки у вигляді Glorious Ruins поламаних стереотипів. Це літо було як ніколи повне різних дітей. Особливих і незрівнянних. Повне пісень, брудних босих ніг, мокрих футболок, дитячих книжок, глибоких запитань і смішних паперових риб.

Вдячна за поїздку в Станичку. За Божий захист, за людську щирість, за можливість чути, дивитися в очі і долучатися до того, що робить Бог через капеланів і волонтерів у прифронтових містах. За resilience, як вона є, і за їх нерозбавлену віру і відвагу. За нагадування, про те, що насправді важливо. Пошкодувала лише про те, що по-підлітковому дуркувато намагалася приховати від рідних, куди я їду. Це похитнуло довіру, яку важко відновлювати, і позбавило можливості побачитися з людиною в Станиці, для якої могла би бути в той момнт важливою підтримкою.

Вдячна за те що завжди чекають мене в Києві. За тих, хто завжди радий мене бачити.

Вдячна бабусі за її терпіння і довіру, що відновлюється. Ще за те що вона таки полюбила котиська, якого я приперла додому з одної дуже вдалої велопрогулянки і лишила їй, поїхавши до Львова. І за те що зберігла на балконі купу купезну моїх дитячих малюнків, яким вже років 20 - ця знахідка нас з мамою дуже розвеселила :)

Вдячна за натхнення багато малювати і знову писати. І за те що принаймні один ragamuffin stuffed on grace це читатиме)

За те що Бог має до мене багато терпіння. За те що дає сил на лінії фронту в духовному світі і в голові. За постійні нагадування, яких я так потребую. За те що Він завжи поруч, і здатний зустрітися зі мною через того друга, священника, одногрупника, перехожого, малюка з аутизмом - у будь-кому, кого пошле на моєму шляху. За друзів, яких Він дає щедро і дбайливо - тримай, обнімай, пий чай.

Новий рік знову зустріли в інтернаті, з дітьми і з друзями поруч, і знову в мене є нова книжка про пригоди, довіру і вдячності - на цей раз не про Африку а Папуа Нову Гвінею. Ось така.

І вірш з Біблії, який для мене був улюблений в 2016 - це все таки Єремії 29:11 (хоча хтось і поділився ним першим в Удайцях і мені довелося швиденько шукати собі якогось іншого :)) Маю підозри, щодо того, який вірш буде цього року. Але поки що нехай лишиться між мною і Богом. 

це просто має тут бути...

... як метафора життя)

"ми малювали кита недавно, і він вирішив, що фонтан на його голові означає, що він взривається. розплакався. я йому пояснила, що киту треба фонтан, щоб обливатись коли жарко. він запитав, що буде коли вода закінчиться... я сказала, що вода в океані не закінчиться. а він ще разів 5 спитав, що буде, якщо вода в океані скінчиться.. я сказала, що якщо скінчиться, я доллю ще. і він заспокоївся! з посмішкю домалював.

а знаєш, що буде, якщо вода в океані благодаті закінчиться? Бог доллє ще!!!"