making excuses

Відмовилася від участі у проекті наставництва, практично в останній момент, коли нам мали б вже назначити дітей.

Бо нечесно. Це моє виправдання – нечесно братися за наставництво дитини, коли не збираєшся бути поруч довше ніж три місяці.

Сумніви були, від початку. Правда ж навіть за короткий час можна щось змінити, щось посіяти хороше? Згадати табори і своїх вчителів-місіонерів. Координатори програми пожартували, що я ще може заміж у Львові вийду... В останній момент, здається мене переконав директор інтернату. Тобто він мене особисто не переконував, але справив враження людини дуже адекватної, мудрої і справді небайдужої до цих дітей. І нагадав про те, як важлива для дітей постійність. Життєво необхідна.

Ми зайшли до нього в кабінет і я зависла читати цитати на стіні над його столом. З “Маленького принца”. Вся стіна... А тоді він був дуже радий нас бачити і говорив – не про педагогіку, не про свій досвід, не про те, як у них все чудово чи як все погано, no nonsense  - він говорив про дітей, по суті, прості реальні речі - про їх життя, про їхній біль, про потреби і підводні каміння наставництва. Про те що “головне – не залишати дитину саму, що би вона не наробила”... Показав нам інтернат. Здається він всіх сто з чимось дітей кличе по імені. Як він то робить?

Дивне відчуття, ніби кинула ту дитину вже, навіть не познайомившись. Добре, що то лише моє відчуття, бо мені пережити своє розчарування (вкотре) що не можна допомогти всім - незрівнянно легше, ніж дитині пережити (вкотре?!!) що її кинули, використали три місяці у благодійному проекті і кинули.

Приручений Лис, він правда був вдячний, що знайшов друга, він не шкодував, що плакав.

Але ж я приручила більше лисенят, ніж можу кликати по імені :(

Такі собі виправдання.