стопкадр #7: день в таборі

З чого починається день? З того, що вчора я декому пообіцяла показати дорогу на водонапірну башню. Ніщо так не підбадьорює встати о 6 ранку, як обіцяні комусь пригоди. 

 

- Не дуже тримайся за ці сходи, вони не надійні. І якщо побачиш мишу, або білку, або щось серенднє між ними, не лякайся. Вони тут живуть… Ось їх гніздо… Смотрітєлі маяка. Нікого нема вдома.

Але вигляд зверху вартий того, щоб встати о шостій.

Андрій встає рано і приходить на наші планьорки. Він любить сидіти і співати вранці разом з нами, або ходити по колу і голосно, впевнено, остаточно казати “Ааамінь!” на кожну молитву. Він запам’ятовує імена всіх дітей і дорослих, а якщо не знає, як когось звати, питає: “його звать Філіп?” Цікаво, хто той Філіп, якого він шукає. Він повторює за нами нову пісню. Здається, в нього хороша пам’ять.

-       Андрій, ти вмієш читати?

-       Українська література.

-       А що ти любиш читати?

-       Українська література. Десять балів.

Катя повісила баннери “кава є” “кава на столі” спеціально для людей, які постійно заходять і питають в неї з порога “а шо кави нема???”

Назар везе Сашка на сніданок, оточений з обох боків купою малят. Віталік біжить попереду з однією метою – обняти всіх і сказати “п’ївіііт”. Це його супер-сила. 

-       А де твоя зачіска? А Іванка сказала, що хто не зробить зачіски, того не пустять в столову…

-       Іванка сказала?

-       Да! Це мій друг! І ото теж мій друг – показує на Аню, яка йде на склад – в мене тут багато друзів.

-       А як її звати?

-       Я забув.

Після сніданку наші дівчата починають прибирати в кімнаті. Азіза знайшла віник і підмітає. Сходи. Надворі. Біля іншого будиночку. Решті дівчат прибирання швидко набридає – вони залишають сміття на середині кімнати і починають “прикрашати”. Нам не світить винагорода за найчистішу кімнату, бо вони всі занадто такі самі, як я. Навіть якщо вони зараз приберуть ідеально, до того моменту, як сюди прийде Іванка, на підлозі будуть знову олівці, жолуді, нитки, нарізаний папір, і добре, якщо не пазли, вода і ще якась незрозуміла субстанція, що нічим не відтирається від підлоги. Про всяк випадок накриваю своє ліжко, щоб Іванка хоча б дала нам шанс - зайшла всередину і зацінила їх прикрашання. Згодом Іванка поставить нам діагноз “сама затишна група”.

Ваня проводить Біблійний урок. Тема супергероїв чудово заходить 10-11 річним хлопцям і дівчатам.

Ваня: ...А море роздвинулось і вони змогли пройти!

Стас: Це як в лєдніковом періоді третя частина!!!

 

- Що за гурток в нас сьогодні? Танці? О ніііі! – Макс мало не плаче. Я співчуваю. Я занадто така сама, як моя група. Але мені, навідміну від них, не доведеться йти на танці. Мій улюблений час – це гурток малювання. До обіду, коли не треба нікуди поспішати.

На гурток приходять малюки. Чотири банки пальчикової фарби виявилася лише синього кольору. Тому ми малюємо фломастерами кораблі і рибок, щоб потім їх вирізати і наклеїти на намальоване пальчиками море...

Хтось малює сам, хтось намагається повторювати мої інструкції, хтось каже, що не вміє і чекає допомоги, хтось кожні 20 секунд відчайдушним голосом захриплого зраненого тюленя кричить "По-мо-же-те?" навіть коли треба просто відкрити фломастера... 

Вася тримає фломастер і я його рукою малюю йому кита. 

Саня намагається обмазати Міру фарбою і йому взагалі добре і не треба нічого малювати))

Мені цей табір схожий на наше малювання. То роблю сама, як вмію, то Бог робить моїми руками і щось вдається справді добре, здається вперше за довгий довгий час... То намагаюся слідувати інструкціям, а виходить якась кривенька рибка і квадратний човен. А час від часу я теж іздаю "воплі зраненого тюленя" чи забиваю на все і насолоджуюся обмазуванням фарбою.

 

 

Мені не треба заганяти дівчат в кімнату на тиху годину - бо вони теж схожі на мене і можуть годинами малювати і складати пазли.

І Оксанина група схожа на неї – розказують усім про особистий простір. Оксанка невтомно вчить дітей поважати межі, особливо терпляче повторює про особистий простір хлопцям-підліткам, які занадто люблять пообнімати дівчат.

-       Саша, пам’ятай про дистанцію.

-       Яку станцію? – бурчить Саша, але прибирає руки до себе.

Діти на велосипедах і возиках час від часу допомагають доставляти по території інших дітей, яким важко ходити. Або не важко. 

Малий Саша зависає на потічок води на землі, а тоді бере контроль над своїм життям шланг в руки і всіх запитує, чи не помити їм ноги.

 Азіза питає:

- А чого мене тут усі люблять?

Ввечері нашу спокійну флегматичну групу пробирає на веселощі. Так, бо вони занадто схожі на своїх наставників. Тому саме на ніч їм треба робити безліч справ одночасно і  перестановку в кімнаті.

-       Я ж просила не одягати зараз плаття.

-       Я нечайно...    а правда, шо оцей... Колумб відкив Америку?

-       Ага.

-       А нащо?

Хороше питання. 

     -    Ріта!

     -    Шо?

     -    Закрой Америку!

Оленка сказала ділитися чудесами... хіба то не чудеса, коли дитячий мозок, який не має ще бути здатний на сарказм працює, як троль 80 рівня?

-       Куди ти пішла?

-       По твою совість! Не знайшла!

-       От і добре, бо моя совість у мене в кавичках!

У хлопців в кімнаті не менш веселі діалоги:

-       В мене є дві тьощі!

-       А в мене багато тьощ!

-       А хто вобщє така тьоща?

Нові американські волонтери висловлюють те, що у багатьох на серці:

     -    Может я хочу еще после 11 на звездочки посмотреть, а вы так сразу – на паровоз и домой!

Оскільки після 23:00 не можна виходити надвір, іноді дітям доводиться засинати під debriefing своїх сонних неадекватних наставників. Двох філологів, в нашому випадку.

- Ти сьогодні дала мені піщу для размишлєній.

- Серйозно? Де?

- Коли ти сказала, що взяти на спинку буде piggy back… як тоді буде – come on my piggy back?

- I’ll give you a piggy back. Хоча... Може take you? I’ll take you on a piggy back?

- “Take me to church…”

- Візьму тебе на спинку і віднесу в церкву?? Не можна так ржати, розбудимо дітей...

Вовчик

Дитина, яка начастіше приносила “приступи щастя” – нелогічну, неочікувану, нерозбавлену, чисту як свіже повітря радість. Минулого літа від нього можна було за весь день почути одне слово. Якщо пощастить. Цього літа йому обов’язково треба було щось сказати, щойно мене бачив.

- Куда идешь? Где ты сидишь? Что ты кушала? Тебе холодно? Виноград. Садись, Даша. Пойдем, Даша. Что на снек? Где Диана?

Якщо я діставала з кишені телефон:

- Что ты пишешь? Покажи что ты сфоткала! Некрасиво! (все це з безтурботно-замріяною посмішкою)

- Что тут некрасиво?

- Некрасиво.

- Это почему?

- Некрасиво! - веселиться Вовчик 

- Красиво!

- Красиво?

- Ага.

- Некрасиво.

- Тут рисовать?

- Да, Вовчик

- А что рисовать?

- Арбуз. какого цвета арбуз?

- Зеленый. Некрасиво.

- Красиво. Ты молодец.

- Молодец? Некрасиво!

По черзі загинає усі мої пальці на двох руках і намагається втримати. Тримає легенько. Розгинаю кілька пальців. Сміється хапає їх обома руками і загинає сильніше. Розгинаю на іншій руці. Вовчику весело. Мені теж – згадала, як в дитинстві я так гралася з татом. Але Вовчик почав цю гру сам. Чесно кажучи, я не знаю, кого з нас двох вона більше тішить – хлопчика з аутизмом, чи дорослу тьотю…

І - моє улюблене:

Вовчик: Диана! Диана!

Діана: Шо?

Вовчик: А шо такое шо? 

Another five minute Friday?

Why not? One more weird five minute post.

It’s not something you think about a lot and maybe not something you feel. You kinda know it, kinda have it in your head somewhere. Or maybe you don’t.

Anyway, even if it’s there, it’s not something that comes up easily these days when you’re busy and fighting and defending.

Stay busy, ok... Keep walking on that rope, I know, how being busy is what keeps us going and it’s not like we’ll die if we stop but it sure feels like that. Keep fighting and defending. Even if your fighting is often on the wrong side and you defenses are stupid and useless and unhealthy in a long run and you know it. Today is the day you will keep up your defenses and you will live. And not die of hating yourself. Go on, just run. I can’t stop you, just as I can’t stop myself. There is nothing to say but one word – the one they picked for this Friday – the one I don't really feel like writing anything about. It’s enough in and of itself.

Loved.

You are. 

Regardless of what you do.

No matter what lies tell you otherwise.

http://fiveminutefriday.com/2018/08/16/fmf-link-up-loved/

five minutes friday: ocean

I've never really seen the ocean.

But the moment i saw the word, i wanted to translate this one here. Or at least tell that story. Maybe it's cheating. Whatever. I just love it and it's still in my head, yes...
It's a snapshot from my dear friend & speech therapist, who works with autistic children.

So, we were drawing a whale. And he thought that the fountain on its head means explosion. He thought the whale was hurt and he started crying. I explained to him that it's a fountain, that the whale splashes water on himself, when it's hot.
He asked - What if the water runs out?
I said the water in the ocean will not run out.
But he asked again and again, getting anxious - What if the water runs out???
I said - If the water runs out, I will pour some more.
And he calmed down, smiled, and continued drawing.

Do you know what will happen if the ocean of grace runs out? God will pour some more!


* end of five minutes here. see, i'm still going to cheat*

I was asked to edit prayer cards for our camp with special needs & orphan children.
And, of course, I was peeking at the lists of teams and housing. With some of the children so challenged that nobody would ever dare to send them to any camp before, and with only as many volunteers, probably, as it was possible to afford and host.

It seems I was reading every second kid "needs attention", "need special attention", "needs VERY special attention" and "this camp would be a chance to give this child ATTENTION they lack so much in an orphanage"
And i can't help but add similar words about the kids from the orphanage I know, who don't have any obvious special needs, because they all still need good undivided attention!

Remembering last summer: simultaneously having to help a girl with cerebral palsy walk, to catch a kid with ADHD who was running back to the sea to swim, to figure out out why one kid was crying, another refused to cooperate, and yet another I had no idea where she was because she didn't make any trouble and I often overlooked her... while on the way to make them all take showers before dinner starts and making sure they have something to wear that is not wet and smelly and that some lovely new volunteer is not feeding them peanuts and sweets... how in the world was I going to give them good quality attention they needed and give them something about Jesus that would stay with them after camp?

As I read about their dreams and expectation, knowing that each one of them, special needs or not, orphans or not - are endless, precious, restles, hungry attention needing souls... I wonder what their experience in the camp will be, for real, as I can't expect or even dream I can possibly fulfill those needs, had I even just one kid for the whole week of camp to care for.

And yet we're still going to do that crazy thing all over again.

That is when I need to be reminded about the unseen unlimited ocean of grace. And if i can't even imagine - like the boy at my friend's work couldn't imagine that the water in the ocean will not run out - at least know that God will pour some more.

To be calmed with that. And continue drawing...





This post is a part of http://fiveminutefriday.com/2018/06/21/fmf-link-up-ocean/

five minutes friday: restore

Oh, come on...

That word, for five minutes, seriously?

http://fiveminutefriday.com/2018/06/14/fmf-link-up-restore/

That’s a word for life, not for five minutes.

RESTORE can look like an endless process, not very cute and cozy at times.

Sure, that is what our God loves to do, but not without any participation on our part. Like those guys and a prophet, who were restoring Jerusalem walls. They built all day and stood on guard all night, despite the Lord was with them and fighting for them.

A friend compared that RESTORE work inside a heart to making a renewal in a home and having to carry all kinds of trash from the inside out.

It's a tiresome work. It’s discouraging at times - especially when you see all that's coming from the inside of you is trash... But it’s not endless. The more trash out – the more space there is for RESTORE. Even if one can’t recall anything worthy to be restored – God is making something new and beautiful out of nothing. 

And when it feels like things are going worse rather than better, it's comforting to know that “The walls you are rebuilding are never out of my sight. Your builders are faster than your wreckers.” (somewhere from Isaiah)

*the end of five minutes*

Going to watch “MissingPersons” with A21 tonight - A21.org/10

 

When working in the aftercare, I witnessed a lot of RESTORE in the lives of women rescued from trafficking.

Witnessed is what I call it, because most of the times, it seems the only thing I did was I got to witness, to be there, to walk with them, while they were doing all the hard work of restoration, inside and out, day and night. Some people said I must be a very strong person for doing that kind of social work, but I really wasn't. It is those girls, who must be very strong persons, to survive and not give up and dare to RESTORE.

And with all the supernatural God's power, it is still incredibly hard work. RESTORE is not what you normally see working in a shelter in every regular day. Or better to say, RESTORE is often hard for us to see in every work day, behind all the struggles, backslides, unending needs, tiredness, stupid paperwork, failures and helplessness... but it is there. Never out of His sight.

As I think back to what my friend said about taking the trash from the inside out, I realize there is so much more RESTORE that happens inside. It can be hard to notice, even harder to measure, impossible to show in TIP reports and stats. And yet that's what matters most in a long run.

I treasure all the ways God allowed me to witness the restored. It helped to see the struggle worth it and gave courage to keep fighting, not only in A21 work. But I guess we can also be encouraged and hopeful and keep fighting, knowing about those restored we don't get to see. 

Until we come home ;)

Restored, beyond what people believe is possible to restore. 

five minutes friday: fly

They say when children are flying in their dreams, they are growing.

Babies are supposed to grow up and fly away one day. All kinds of babies. 

What if they don't?

We were floating down the river with the kids this week and saw how a wild duck flew out of the cattails. 

- Wow! What kind of bird is that? - asked one of the boys.

- A duck.

- I didn't know they can fly.

- They can. It's a wild duck. I guess chickens could fly too, if people didn't trim their wings and feed them too much...

- Yeah, I was thinking about that too! If they are birds and have wings, why don't they fly...

It's not enough to just have wings apparently. 

One - they need to grow whole (or be made whole!) to be able to fly.

Two - they need to be wild and hungry enough to try. 

Let's see, if i can do this writing thing here... sounds like a cozy challenge:

http://fiveminutefriday.com/2018/06/07/fmf-link-up-fly

плавання туди-не-знаю-куди

- Обережно, там пливе якась...

- Давайте якось назвем наш катамаран?

- ...Древесина!

- Да, древесина - отлично!

- Ми перші пливем! - радіє Анічка. Обертається і тихенько додає - і прошу зауважити, з нами не пливе жодного мужика!

Насправді наш катамаран ходить зигзагами по всій річці, бо сил нам не бракує, але ми ніяк не можемо домовитися, хто і коли гребе. 

- Дядя Саша сказав, що там будуть пороги...

- Ти знаєш, що таке пороги?

- Це такі штучки, коли тебе колбасить.

Сплав – це час не тільки плавати. Хоча плавати весело, і пороги, і лабіринти у високому очереті, і просто ловити ногами квіточки з води…

- Так красиво, просто жесть!
(Макс, широко усміхаючись)

Це також час дізнаватися нове. Один про одного, про себе, про світ.

Як приготувати їсти, як розвертати катамаран, як на воді не вбити телефон і один одного, як зреагувати, коли ти намочив шорти, а з тебе сміються, і кажуть, що ти впісявся?

Хтось вчиться сміятися з себе.

Хтось вчиться жарутвати обережніше.

Хтось вперше ставить палатку.

- Хлопці!!! Це не наша палатка!!! Тут вушні палички!

Сплав - це коли все смачне, навіть комари, які впали в чай, і спати раптом хочеться навіть найактивнішим, просто хтось сидіти біля вогню любить більше, ніж спати.

- А ще можуть уві сні руки дригатися, наче ти гребеш...

- Рефлекси

- Ага...

- Не гребіть мені вночі. Якщо розбудите тьотю Машу, будуть вам рефлекси!

Це час спостерігати і дивуватися. Пташкам, жабам, павукам... один одному, розмовам, які вночі заходять за несподівані повороти, як катамаран в очеретяних лабіринтах, іноді заплутуються, але рано чи пізно виходять на якийсь берег.

Це плавання туди - не-знаю-куди, час наважуватися і випробовувати. Свої сили і цікавість - іноді плисти вперед, як розвідник, а коли треба, чекати підкріплення. Тестувати рятівні жилети.
- Дивіться!!! – хлопці у захваті вибігають з води, розвертається і бігом залітають назад. -  Цей жилєт реально мене держить!!!

А ще, це багато часу і простору для уяви та гри. Можна, наприклад, виламати собі меча і трощити дракона з кропиви. І заодно придумати свою мову.

- Кучу-пуку. Тьотя Маша, знаєте що таке кучу-пуку? Це значить - я не можу знайти свої тапочки!

- Макс, ти лівша, чи правша?

- Я лівша!

- Да?? І що робить тебе лівшею?

- Я можу тільки лівою ногою бити!